1. Політико-адміністративний устрій українських територій у складі Польщі і Литви

У першій половині XVI ст. терени сучасної України були слабо пов’язаними, адже підпорядковувалися різним державам. Попри політичну розпорошеність, основні події української історії в той час розгорталися на теренах Польського королівства та Великого князівства Литовського. Процес їхнього зближення тривав від Кревської унії 1385 р., доповнювався новими умовами і втягував старі руські (українські) князівські еліти в польсько-литовський політичний, господарський, соціальний і культурний (мовний і релігійний) простір. Суспільне життя, сформоване на традиціях княжої доби, поступово відходило в минуле.

Упродовж XVI ст., поглинаючи нові території, польська влада фокусувала політичні та економічні інтереси на українських теренах - передусім тих, які належали до Великого князівства Литовського. Польське королівство було поділено на воєводства й землі на чолі з воєводами, яких призначав король. З них на українські терени припадало три воєводства - Руське (1434 р.), Подільське (1434 р.) і Белзьке (1462 р.). Кожне мало власний парламент (земський сеймик) із місцевої шляхти. Місцеві сеймики обирали послів до парламенту королівства (сейму). Найважливішими привілеями польської шляхти було звільнення від оподаткування та виняткове право посідати уряди у воєводствах (землях) і королівських замках.

Польське королівство було державою із вкрай слабкою централізацією. Це двояко впливало на стару українську землевласницьку знать і міський патриціат. З одного боку, шляхетські й міські привілеї діяли дуже заманливо, втягуючи українську верхівку у простір польської політики й культури. А з другого - слабкість центральної (королівської) влади, її майже повна залежність від місцевих настроїв, які проявлялися під час шляхетських сеймиків, давала змогу не тільки польській, а й українській знаті підтримувати традиційний лад. Історія наче замикалася навколо містечок і князівських замків, де політичні зміни мало впливали на повсякденне життя, яке тривало тут з київських княжих часів.

Литва була більш централізованою державою. Тут шляхта сплачувала податки, несла військову службу, великий князь пильно наглядав за численними службовцями та урядовцями. Однак польські впливи ставали дедалі сильнішими й у Литві. Так, було запроваджено воєводський устрій: на українських землях утворено Київське (1471 р.), Волинське (1566 р.) і Брацлавське (1566 р.) воєводства. Прийняття литовською правлячою верхівкою католицизму та утвердження Литви як католицької країни також позначалося на українцях і білорусах, які часом відчували дискримінацію. Дехто із них у відповідь вирушав до православної Московщини. Проте здебільшого на українських територіях влада зберігала ознаки тієї «старовини», яку литовці обіцяли «не рухати». Так Україна у складі Великого князівства Литовського зберігала, хоч і в обмеженому вигляді, державність.

Волинь і Київщина у Великому князівстві Литовському мали особливий статус як пограничні землі. З одного боку, тут особливо гостро відчувалася безперервна війна зі степовими ордами, а з другого - ці українські терени були місцем для перемовин, відігравали важливу роль у дипломатії князівства з Кримською, Казанською, Астраханською, Заволзькою і Ногайською ордами, Туреччиною і Молдавією. Упродовж 15151540 рр. цими землями пройшло щонайменше два десятки посольств. Маршрут прямування послів і гінців був незмінним: Черкаси - Київ, а далі -залежно від кінцевої мети: через Мозир до Вільна або через Луцьк на Краків. Київський воєвода і прикордонні старости, користуючись значною самостійністю, нерідко вступали у політичні відносини з Кримським ханством від імені всього Великого князівства Литовського.

Традиційно обов’язками містян, монастирських підданих і місцевої знаті, особливо на Київщині, були прийом на своїх подвір’ях литовських і татарських послів і гінців, забезпечення їх усім необхідним (зокрема, підводами, перекладачами), супроводження дипломатів до орд.

Визначте характерні риси політико-адміністративного устрою українських територій у складі Польського королівства і Великого князівства Литовського.

2. Люблінський сейм 1569 р.

та вплив його рішень на становище українських земель

Люблінська унія 1569 р. - одна з найбільш значимих подій в історії Центрально-Східної Європи. Цей польсько-литовський союз завершив тривалий процес об’єднання двох держав в одну Річ Посполиту. Люблінській унії передували шість польсько-литовських союзів (починаючи від Кревської унії 1385 р.), які встановили одну правлячу династію, визначили спільні зовнішньополітичні цілі, зблизили адміністративний устрій, систему судочинства та соціальну структуру населення. Ключовим елементом цієї структури був чисельний шляхетський стан з розвинутою системою привілеїв і способів впливу на владу.

Польсько-литовські союзи були складним викликом для політичного статусу Русі-України. Нові права та привілеї за польським зразком, які за результатами уній отримувала литовська шляхта, поширювалися тільки на католиків. Для православних аристократів це означало неможливість обіймати високі державні посади, що й викликало їхній опір. Однак до початку XVI ст. гострі опозиційні настрої вщухли. Останнім таким проявом було повстання литовсько-руського магната Михайла Глинського 1508 р., у результаті якого він утік до Москви, де отримав чин боярина й великі земельні маєтності.

На середину XVI ст. не лише на політичній карті, а й у суспільному житті українців вже мало що нагадувало про княжі часи. Руське право, церква та мова втрачали колишнє провідне значення, конкуруючи з латинськими впливами і польською мовою. Водночас українська еліта стояла перед вибором: стати в опозицію до королівської влади, спираючись на княжу традицію, або таки її підтримати. Вибір на користь королівської влади - а по суті, централізації держави та уніфікації соціального й культурного життя - дав би змогу успішніше, аніж до того, протистояти турецько-татарській і новій московській загрозі.

Поштовхом до дій стала Лівонська війна, яка розпочалася в 1558 р. Це була війна Московського царства з Лівонією - державою, що займала території сучасних Латвії та Естонії й межувала з Великим князівством Литовським. У 1563 р. московські війська вторглися на білоруські терени Великого князівства Литовського. Однак однієї зовнішньої загрози було замало, аби відбулося об’єднання Польщі й Литви в одну державу. Навіть більше - литовська знать боялася злиття з Польщею. У Польському королівстві передумови нової унії визрівали в іншій площині - соціальній та економічній. Польські магнати із заздрістю дивилися на родюче українське Правобережжя. Володіння ними віщувало колосальні прибутки в умовах різкого зростання в Європі цін на збіжжя. Аби просуватися до Дніпра, потрібна була підтримка держави.

Переговори про нову унію тривали кілька років. Урешті-решт король польський і великий князь литовський Сигізмунд ІІ Август скликав 23 грудня 1568 р. сейм у Любліні за участі обох сторін. Обговорення питання унії розпочалося 10 січня 1569 р. Воно відбувалося в гострій боротьбі прихильників різних моделей державного об’єднання: польська сторона прагнула до інкорпорації (включення) Великого князівства Литовського, посилаючись на свої права на ці землі, а литовська, особливо магнати, - до збереження суверенітету в межах майбутньої конфедерації. Головним противником унії з боку литовських магнатів був князь Миколай Радзи-вілл. (На картині «Люблінська унія» знаменитий польський художник Ян Матейко зобразив його на колінах, але з оголеним мечем перед королем.)

Не дійшовши згоди, 1 березня 1569 р. майже всі представники Великого князівства Литовського залишили Люблін. По суті долю унії вирішив Василь-Кос-тянтин Острозький, найвпливовіший із українських князів, підтримавши короля. Невдовзі частина середньої та дрібної шляхти князівства, насамперед з українських земель, які прагнули розширити свої права і зрівнятися з польською шляхтою, висловилася за входження своїх воєводств (Брацлавського, Волинського, Київського) безпосередньо до Польського королівства. Сигізмунд II Август дав згоду на прилучення цих воєводств до Польщі, залишивши в них місцеве судове право і гарантувавши непорушність прав і привілеїв шляхти. Таким чином українські терени перейшли під польську владу ще до укладення унії.

Василь-Костянтин Острозький (1526/1527-1608) - український князь, магнат, військовий, політичний і культурний діяч. Підтримавши короля на Люблінському сеймі, збільшив свій політичний вплив (отримав характеристику «некоронованого короля Русі»), провадив фактично самостійну політику. У володіннях князя працювало близько 60 тис. підданих. Показав приклад успішного використання зв’язків між політикою, релігією та культурою. Перетворив Острог на центр православної освіти в Речі Посполитій.

За такої ситуації - як-то згоди на унію представників від українських земель, утрати територій, погроз від короля скасувати попередні привілеї, війни з Московією - литовські магнати були змушені погодитися на відновлення переговорів. Посли Великого князівства Литовського повернулися до

Любліна, і 28 червня було укладено угоду про утворення польсько-литовської держави. 1 липня 1569 р. цю угоду, названу Люблінською унією, затвердили представники Польського королівства і Великого князівства Литовського. Було складено присягу на унію, а потім - відправлено молитву за неї в костелах. 4 липня унію формально затвердив король.

Люблінська унія створила польсько-литовську державу - Річ Посполиту -з єдиним правителем (польським королем і великим князем литовським) і парламентом (виборним сеймом і сенатом, у якому засідали призначені королем найвищі державні чиновники, воєводи, каштеляни та представники вищого духовенства). Усі привілеї польської шляхти поширено на знать Великого князівства Литовського, яке зберігало автономію - власну адміністрацію, судочинство, військо, скарбницю. Представникам панівної верстви надано право на володіння маєтностями в обох частинах держави. У Речі Посполитій домінувало Польське королівство, яке розширило територію і зміцнило своє політичне становище.

Українські воєводства, включені до королівства, отримали гарантії щодо використання руської мови в судах і адміністрації та захисту прав православної церкви. Однак, як уважають історики, спроби збалансувати державний устрій Речі Посполитої, врахувавши інтереси українців і білорусів, були запізнілими й практично не були реалізовані. Це заклало передумови для майбутніх конфліктів. Особливої гостроти після Люблінської унії набули питання віри та мови. Зростала напруга і в земельних відносинах. Польські магнати і шляхта сприйняли Люблінську унію як можливість створювати на українських теренах прибуткові маєтки, експлуатуючи місцевих селян і містян. З другого боку, об’єднання українських земель неабияк консолідувало українське населення.

Визначте історичні обставини, які зумовили укладення Люблінської унії 1569 р. Схарактеризуйте рішення Люблінського сейму та їхній вплив на становище українських територій.

Прочитайте витяг із постанови Люблінського сейму про унію Польського королівства і Великого князівства Литовського від 1 липня 1596 р.: «Королівство Польське і Велике князівство Литовське віднині складають вже одне, неподільне тіло, а також одну, спільну Річ Посполиту <...> Щоб одна сторона давала другій пораду й допомогу, його королівська милість має зберігати в цілості непорушно всі права і привілеї, що належать землям і народам Корони Польської та Великого князівства Литовського, у яких би грамотах ці права і привілеї не були дані предками його королівської милості та його королівською милістю, - чи в давні часи, чи від початку унії, - всі права і привілеї, дані всім загалом і приватним особам, а також вольності, почесті, привілеї і службові посади обох народів, суди, особливі звання, князівські стани, шляхетські роди згаданих народів, судові рішення, здавна і до цього часу міцно й непорушно зберігати. <...> всі права, привілеї, які дані предками його королівської милості і самим його королівською милістю від початку унії й до теперішнього часу у Великому князівстві Литовському народам литовському, руському, жмудському та іншим народам і жителям Великого князівства Литовського, а також землям і повітам, родам і особам, мають залишатися цілими і непорушними» (Історія України: Хрестоматія / упоряд. В. М. Литвин. Київ, 2013. С. 150-152).

Чи відображено в цій постанові інтереси українського населення? Українські князі підтримали постанову Люблінського сейму. А як вчинили б ви, будучи його учасником?

Розгляньте картину Яна Матейка «Люблінська унія» (1869 р.). Уявіть себе учасником Люблінського сейму 1569 р. (як-от, Василь-Костянтин Острозький, Миколай Радзивілл). Підготуйте від його імені промову, у якій висловте обґрунтовану згоду або заперечення ухвалам сейму. Аргументуйте свій виступ фактами, тримаючи в полі зору становище українських територій на середину XVI ст.

1. Коли Польське королівство і Велике князівство Литовське об’єдналися в Річ

Посполиту? Схарактеризуйте передумови і перебіг Люблінського сейму.

2. За картою опишіть, як змінився адміністративно-політичний устрій україн

ських територій у зв’язку з утворенням Речі Посполитої.

3. Використовуючи додаткові джерела інформації, дізнайтеся більше про рід

князів Острозьких. Яку роль відіграли жінки цього роду в культурному розвитку України? Підготуйте генеалогічну довідку.

4. Чому українські князі (як-от, Василь-Костянтин Острозький) і шляхта на Люблінському сеймі виступили на боці короля Сигізмунда II Августа?

5. Як ви гадаєте, чому в історичній літературі трапляються різні, інколи про

тилежні, оцінки Люблінської унії — від схвалення до засудження?

Це матеріал з підручника Історія України 8 клас Мудрий, Аркуша